Штрихи супротиву

В історії України, яка вже зазнала численних випробувань боротьбою за власну незалежність, мистецтво є соціально-орієнтованим і виступає не тільки символом національної самосвідомості, але й є відповіддю на трагедії. Воно віддзеркалює дійсність і вираження емоцій, які супроводжують народ – від глибокої туги та страху до надії та віри у світле майбутнє. В час війни утворюється своєрідна культура «супротиву», що невіддільно переплелася з життям кожного покоління.

Війна чи будь-які інші стресові ситуації «відроджують» мистецтво. Воно набуває зовсім інших «кличів» і зовсім іншим стає тло для загального розуміння як історії, так і культури своєї країни. І як сумно б не звучало, сучасна війна відкрила багато геніальних та нереалізованих до цього часу людей. Зараз українське мистецтво глобально перевтілюється, зберігаючи історію та водночас створюючи щось абсолютно нове та не менш важливе для майбутнього. І як би дивно та абсурдно це не звучало, війна дає поштовх для його розвитку. Завжди якісь важкі події для суспільства супроводжуються сплеском творчості. Люди мають чітку потребу «виговоритись», та важливо «виговоритись» вчасно. Кожен митець має створювати живу емоцію, яку він переживає разом з іншими. І кожного разу це формує абсолютно новий рівень культури, тому що в ньому ми завжди знаходимо відображення реальності.

Карбування в пам’яті всього, що ми зараз відчуваємо – важливий вклад у майбутнє нашої країни. Одним із найпоширеніших способів зберігати пам’ять про цю війну є фотографія і живопис. Нашою зброєю стали слово, камера та пензлі, вони передають весь біль і страх, який ми переживаємо. «Цю війну постійно називають найзадокументованішою війною сучасності. Фотографії свідчать про злочини, стають полем спільної туги чи радості, мають потужний мобілізаційний потенціал…» – влучні слова кураторки платформи культури пам’яті Минуле/Майбутнє/Мистецтво та докторки філософських наук Оксани Довгополової. Сьогодні своєю творчістю важливо зберегти у колективній пам’яті усе, що відчуває кожен, бо забути про усі злочини, які вчиняють російські війська з нашою країною та людьми – не можна.

Прикладом «мистецтва супротиву» стала фотовиставка робіт військового з Волині – Максима Бурди, який загинув 26 січня 2023 року біля Бахмута. До початку повномасштабного вторгнення захисник був відомим весільним фотографом у рідному місті Ковелі, саме тому отримав відповідний позивний – «Фотограф». Попри надскладні умови і постійну небезпеку «Небесний фотограф» визначав своєю ціллю фіксувати реалії життя на «нулі» та фронтовий побут, у якому перебував разом з побратимами.

Та після смерті Максима його справа не загинула. Сьогодні близькі люди героя реалізовують його мрію і посприяли тому, аби роботи митця побачило якомога більше людей, свідченням чого й стали виставки, що проводяться в різних містах України. Метою, як зазначає дівчина героя – Марія Лукашук, є вшанувати пам’ять усіх військових, які боронили і боронять надалі нашу країну та зібрати кошти для патронатної служби «Янголи Азову».

На виставках представлено майже 200 робіт різних розмірів. У тому числі 35 нових фото, які знайшли рідні на останній флешці Максима. Де кожен кадр став справжнім художнім полотном, яке осяяне світлом надії і сміливості в обличчях тих, хто зараз на передовій. Мешканці десятків міст по всій Україні мають змогу побачити світлини, що стали не лише документацією подій, але й мистецькою спробою передати емоції, дозволивши світові побачити війну очима тих, хто зіткнувся з нею віч-на-віч.

За час повномасштабної війни Росії проти України українське мистецтво трансформувалось як і всі інші сфери нашого життя. Сьогодні досвід співпраці, успішні об’єкти, створення чогось абсолютно нового наповнює колективну пам’ять усіх українців та глибше передає глибоке розуміння їх  внутрішнього стану.

Під час війни змінюються пріоритети, і рефлексії найчастіше виражаються саме в культурній сфері, яка назавжди залишить слід в пам’яті суспільства. Питання актуальності розвитку мистецтва в час кривавої боротьби за незалежність гостро стоїть, бо дехто вважає, що головне – зберегти життя. Та мистецтво – тонка нитка, яка пронизує нашу історію, доповнює її, прикрашає і є справжнім дзеркалом душі народу.